Важливою і незаслужено призабутою стороною нашого історичного минулого є історія духовності, яка століття була нерозривно пов’язана з православ’ям.
Історія Савинецької святині – це відображення трагічної долі самого села і всієї нашої держави, але церква вистояла у вирі історичних подій і трагедій. Вона і сьогодні є великою святинею, дарованою нам Господом Богом, і нагадує нам про те, що ми – православного роду. Що ж ми знаємо про далеку і близьку історію Свято-Михайлівського храму?
У записах славетного знавця Київщини Лаврентія Івановича Похилевича згадується: «К приходу церкви Святого Иосифа Обручника (село Житни Горы) причислена деревня Савинцы, в пяти верстах отстоящая.»
У Житніх Горах, як і в більшості сільських парафій Київщини, літургії розпочиналися рано (переважно о сьомій годині ранку), тож більшість савинецьких мирян, добравшись до храму пізніше сьомої, під час богослужіння залишалися поза межами церкви. З цим можна було миритися влітку, але в зимову холоднечу чи в осінні дощі ці обставини були вельми прикрим явищем. І в 1880 році, коли населення Савинців сягнуло майже 1000 осіб, мешканці приселку зібралися на гомінкий сільський схід, на якому після довгих дебатів постановили наступне:
«Приговор
Савинецкого сельского схода
1880 года июня 4 дня
Мы, нижеподписавшиеся, Киевской губернии Васильковского уезда 2-го мирового участка Рокитнянской волости крестьяне-собственники деревни Савинец, сойдясь сего числа на сельский сход, на коем в числе 2/3 наличных домохазяев, имеющих право голоса на сходе в присутствии сельского старосты Семена Мудрого имели совещание о нижеследующем:
1. Наше общество причислено к житнегорской Иосифовской церкви, где всех прихожан обоего пола более 3000 душ. Между тем, церковь по объему своему не может поместить более 300 душ, отчего нам во время богослужения приходится постоянно стоять в церковной ограде и тем лишаться слушания церковных служб и пастырских назиданий.
Даже есть и такие из нас, которые не присутствовали во время слушания святой литургии в то время, когда говеют, потому как вынуждены стоять на церковной паперти. Хорошо еще в летнее время, но зимой, когда свирепствуют жестокие морозы и вьюги, мы по тесноте церкви вынуждены стоять во все время богослужения в церковной ограде где нет никакой возможности выстоять не только малолетним, но и взрослым.
2. Деревня наша стоит от приходской церкви в 6-тиверстном расстоянии, что крайне затрудняет нас исполнением разных христианских треб, особенно в зимнее время, когда существуют сильные морозы и метели. Так как многие из среды нашей есть люди бедные, не имеющие теплой одежды, и через это лишаются возможности посещать церковь в зимнее время – в праздничные дни, когда совершается богослужение.
Вследствие сего имеем желание во избежании прописанных затруднений построить в деревне церковь, не отделяясь от прихода.
3. Средства на постройку церкви имеются у нас следующие:
Старая деревянная церковь, приобретенная нами покупкой у прихожан села Ромашек за 950 рублей, 3000 рублей наличными деньгами, а какое количество денег потребуется на окончание постройки церкви, обязуется собрать наше общество.
4. В нашей деревне в настоящее время находится обоего пола до 1000 душ и надеемся содержать церковь в исправности и благолепии, как и подобает православному храму.
Священник нашего прихода будет наблюдать за исправностью нашей церкви и совершать богослужение, хотя бы раз в две недели и тем предоставить нам возможность слушать Божественную службу внутри нашей церкви – не только взрослым, но и малолетним и старикам.
А потому единогласно ПРИГОВОРИЛИ:
Настоящим приговором просить Его Высоко-преосвященство, митрополита Киевского и Галицкого, священно-архимандрита Киево-Печерской Лавры, члена Святейшего Правительствующего Синода и разных орденов кавалера разрешить нам произвести в нашей деревне постройку приписной церкви во имя святого Архистратига Михаила.
Настоящий приговор по засвидетельствованию в Рокитнянском волостном правлении поручить подать и ходатайствовать избранным из среды нашей уполномоченным Феодосию Сове, Лаврентию Пилипцу и Якову Ступаку, в чем и подписываемся:
Зиновий Сова, Прохор Сова, Артем Сова, Василий Куцыба, Карпо Рубан, Петро Рубан, Венедикт Щур, Ефрем Тригуб, Федор Музыка, Емельян Музыка, Андрей Коваль, Федор Мудрый, Иван Ляшок, Семен Ступак, Спиридон Ступак, Григорий Рыбак, Павел Пилипец, Пархом Глиняный, Федор Глиняный, Артем Глиняный, Феодосий Семенюта, Моисей Литвин, Зосим Глиняный, Елисей Ластовка, Семен Кобыльченко, Иван Кобыльченко, Кузьма Давиденко, Игнат Дубограй, Диомид Осадчий, Антон Ластовка, Иван Глиняный, Михаил Глиняный, Василий Куцыба, Исаак Козел, Давид Бедрик, Иван Щур, Онуфрий Щур, Тимофей Мудрый, Стефан Козел, Кирилл Козел, Фома Шалабай, Яким Давиденко, Филипп Давиденко, Фома Давиденко, Федор Капля, Игнат Кущ, Леонтий Медведь, Денис Мудрый, Дмитрий Олексенко, Михаил Олексенко, Петр Осадчий, Василий Ластовка, Стефан Ластовка, Корний Козел, Иван Семенюта, Кузьма Нестикайло, Петр Кудлай, Евмен Ластовка, Иван Царенко, Семен Ступак, а за их, неграмотных, по их просьбе расписался сельский писарь Александр Батуревич.
На сходе присуствовал савинецкий сельский староста Семен Мудрый.
Что настоящий приговор действительно составлен лицами, подписавшимися на том и что за них, неграмотных по их просьбе расписался писарь Александр Батуревич, в том рокитнянское волостное правление подписом и приложением казенной печати удостоверяет 4 июня 1880 года. (ЦДІАУ – ф.127. – опр.1011. – спр. 366. – арк.4).
Далі наші прадіди приступили до реалізації свого задуму. Самотужки спорудити новий храм їм було не під силу – не дозволяли матеріальні можливості. Тож для здешевлення будівництва і придбали стару дерев’яну церкву у селі Ромашках. (Вона вже майже не використовувалася, оскільки місцеві поміщики Трохимови, наслідуючи графів Браницьких, спорудили в Ромашках величний кам’яний храм, який ще й зараз є окрасою Рокитнянського краю). У придбаній в селі Ромашках дерев’яній церкві необхідно було замінити чимало деревини – почалась заготівля необхідного матеріалу (Варто зауважити, що деякі документи стверджують, що стару церкву було придбано не в Ромашках, а в Ольшаниці). До початкових дій потрібно було мати архієрейське благословіння і савинецькі миряни звернулися до чигиринського єпископа Іоанна (заступника київського митрополита) з наступним проханням:
«Его Преосвященству,
Преосвященному епископу Чигиринскому Иоанну,
Киевской митрополии викарию и разных орденов кавалеру.
Васильковского уезда Рокитнянской волости деревни Савинец
попечителей крестьян Якова Ступака и Самсона Пилипца
Прошение
Желаем в нашей деревне приобрести деревянную церковь, купленную нами в селе Ромашках и собственно построить ее на наш счет.
А посему смиреннейше просим Ваше Преосвященство учинить свое распоряжение и положить благословение о праве постройки в деревне церкви, на что и ожидаем милостивой резолюции по сему делу.
Просят попечители Яков Ступак и Самсон Пилипец.
1 мая 1880 года. (ЦДІАУ – ф. 127. –оп.1011. – спр.366. – арк.2).
В селі було обрано будівельний комітет, знайдено майстра. Але в майбутнього будівництва з’явилися неочікувані перепони. Проти появи окремої церкви у Савинцях рішуче запротестував житньогірський священик о. Павло Ганицький. Ситуація була конфліктною. Миряни бажали будівництва нового храму. Але проти цього протестував місцевий настоятель, згода якого в даному випадку була більш, ніж бажаною. Єпархіальна влада стала вживати заходів для залагодження проблеми. До Савинців з благословення київського митрополита Платона (Городецького) завітали члени благочинної ради, котрі вивчили ситуацію на місці і склали наступний висновок зі своїх спостережень:
«…Производя проверку настоящего дела, Благочин-нический Совет убедился в том, что савинецкие прихожане примерно благочестивы и желание их иметь у себя церковь вполне основательно и заслуживает внимания Высшей Власти.
Относительно средств на постройку церкви у савинецких прихожан, можно надеяться, затруднений не будет, так как все они в большенстве народ состоятельный, доказательством чего служит то обстоятельство, что все они имеют в настоящее время в арендном владении 700 десятин земли.
В виду вышеизложенного Совет полагал бы разрешить постройку церкви в деревне Савинцах и такое свое мнение представляет на благоусмотрение начальства.
Благочинный священник Виктор Мизецький.
Помошник благочинного священник Иосиф Безвенглинский. Член Благочиннического Совета священник-духовник Алексей Фоменков» (ЦДІАУ – ф.127. – оп. 852. – спр. 220. – арк. 8-9).
Отримавши такий відгук, київський митрополит Платон (Городецький) та підлегла йому духовна консисторія дозволили будівництво у Савинцях нової дерев’яної церкви – з тією лише умовою, що прихожани надішлють до консисторії на затвердження план майбутнього будівництва, «составленный по правилам строительного искусства» і сам процес спорудження храму буде відбуватися під контролем благочинного священика (ЦДІАУ – ф.127. – оп. 852. – спр.220. – арк. 10).
План було замовлено у професійного архітектора і затверджено у церковно-будівельному відділенні Київського губернського правління.
А 24 жовтня 1882 року благочинний священик о. Віктор Мізецький надіслав київському митрополиту Платону (Городецькому) радісну звістку про те, що благочестиві савинецькі миряни вже завершили будівництво нового храму. Владика Платон (Городецький) наклав на даного листа наступну резолюцію: «Имеет консистория немедленно сделать по сему делу распоряжение» (ЦДІАУ – ф.127. – оп.852. – спр. 220. – арк.16).
У Київській духовній консисторії, в сою чергу, постановили:
«Так как по донесению благочинного церковь в селе Савинцах во имя святого Архистратига Михаила постройкой окончена и к ее освящению все приготовлено, то на основании резолюции Его Высокопреосвященства и статьи 51-й «Устава духовных консисторий» чрез благочинного предписать приходскому священнику села Житних Гор Павлу Ганицкому немедленно явиться в консисторию для получения Святого Антиминса для новопостроенной церкви деревни Савинец, о выдаче которого послать указ ключарю Киево-Софийского собора и затем освятить ту церковь по чиноположению с тем, чтобы о последующем было донесено консистории» (ЦДІАУ –ф.127.-оп.852.–спр.220.- арк. 17).
А 14 грудня 1882 року вищеназваний благочиний священик о. Віктор Мізецький повідомив до Києва про радісну подію для мешканців Савинець:
«Во исполнение предписания Киевской духовной конси-стории от 4 ноября сего года имею честь донести духовной
консистории, что новопосроенная в принадлежащей к приходу Иосифовской церкви села Житних Гор деревне Савинцах приписная деревянная церковь 9 числа сего декабря месяца мною по чиноположе-нию освящена.
Благочинный священник Виктор Мизецкий.» (ЦДІАУ – ф.127. – оп.852. –спр.220. – арк. 18).
Храм став діяти, проте аж до початку ХХ століття він не утворював самостій-ної парафії, а вважався приписним то до житньогірської, то до сухоліської церков. Але в індустріальне ХХ століття Савинці вступили в якості окремої парафії. Більше того – село розрослося настільки, що в самій савинецькій парафії виникла необхідність мати приписний храм. Спочатку місцевий причет вирішив обзавестися більшим наділом землі, щоб з часом відкрити окрему парафію. І подавши прохання до єпархіальної влади, отримали відмову. Тоді миряни стали прохати дозволу збудувати в приселку Миколаївці (перейменовано на Ворошилівку) невелику цвинтарну церкву. 22 січня 1914 року священик Василь Кондрацький надіслав рапорт про бажання прихожан приселку Миколаївки за власні кошти збудувати дерев’яну цвинтарну церкву з залізним дахом, з одними дверями і двома вікнами. (ЦДІАУ – ф.127. – оп.873. – спр. 51. – арк.2).
Резолюція єпархіальної влади була позитивною: «Согласно отзыву местного благочинного разрешить причту и старосте села Савинец Васильковского уезда устроить на кладбище, приписанном к селу Савинцы деревни Николаевки часовню на средства, жертвуемые крестьянами, предписав благочинному о последующем донести консистории» (ЦДІАУ – ф.127. –оп.873. – спр.51 –арк. 4). Але чи розпочалося будівництво, документи не сповіщають.
Довгий час в Савинцях не було власної парафії, а тому духовними наставниками місцевих селян були настоятелі житньогірського храму святого Іосифа Обручника.
У 1901 році, коли місцеві мешканці зуміли надати храму і пастиреві все те, що належало згідно тогочасного законодавства, до Свято – Михайлівської церкви було призначено першого окремого священика – о. Павла Єфремова. До Савинців о. Павло прибув зовсім молодим настоятелем – на час призначення йому було лише 24 роки. Отець Павло був з родини псаломщика і випускником Київської духовної семінарії. (ЦДІАУ – ф.127. – оп.1011.спр.377. – арк.380).
У 1909 році до храму прибув наступний настоятель – священик о. Іоанн Михайлович Захарієвський. Він був представником відомої на Київщині духовної династії. У 1903 році отримав у якості нагороди орден святої Анни ІІІ ступеня. (Подібних нагород удостоювались далеко не всі священики Київської митрополії). (ЦДІАУ – ф.127. – оп.1011. – спр.379а. – арк. 410).
Останнім дореволюційним настоятелем храму був о. Василій Филипович Кондрацький. Він не мав семінарської освіти – закінчив навчання лише у Києво-Софійському духовному училищі. У 1913 році отримав призначення до Савинців, де був настоятелем ще й в 1917 році, коли бути священиком стало небезпечно.
До жовтневого перевороту 1917 року життя країни було на духовному піднесенні. Держава піклувалася про храми та християнське виховання православних. Новій владі та її безбожним планам заважала Церква і християнська духовність. Вони розпочали справжню війну проти віруючих і духовенства.
В 1937-1938 роках Свято-Михайлівський храм був розграбований радянською владою. Доморощені борці з Церквою перетворили наш храм у зерносховище. У роки Великої Вітчизняної війни (в 1941-1943 роках) храм було знову відкрито.
У цей час у Савинцях служив священик родом з Бучі отець Онуфрій. Серед інших настоятелів церкви прихожани згадують о. Хрісанфа Старушенка, який служив у храмі після війни. За його настоятельства було відремонтовано іконостас стараннями Дениса та Опанаса Шалабаїв. Далі в храмі служив отець Николай.
В 1958 році савинецьким священиком став о. Симеон Сугак, а з 1961 року – протоієрей о. Володимир Олексійович Плаксій. За о. Володимира, не зважаючи на всі небезпеки радянського атеїстичного часу, храм було перекрито, проведено в ньому електричний струм, поновлено іконостас, придбано чимало церковних речей – два «Євангелія», панікадило, 5 дзвонів, 2 великі ікони.
Було укріплено фундамент церкви та споруджено хрестильню. Отець Володимир був настоятелем Свято – Михайлівського храму до серпня 1995 року.
Із проголошенням незалежності України у Свято-Михайлівському храмі без будь-яких перепон проводиться відправлення богослужінь і релігійних обрядів.